Чорний Острів, білі лебеді

Я іду собі у вересень,

в лоскотання павутинні,

Чорний Острів на тім березі,

білі лебеді на хвилі.

Соціальне забезпечений,

що й америки не треба,

я пускаю дим колечками

в незалежне рідне небо.

Я пускаю дим хмаринками

за плече своє за праве,

плаче ангел, хоронитель мій,

безутішно, безугавно.

Та невже, мовляв, не знаю я,

що куріння — клята вада,

що цигарка термоядерна —

то дияволові ладан!

Він за мною йде похнюплено,

ніби й знать мене не хоче,

журно крила перламутрові

по ковдобинах волоче.

А ген-ген, дурне, задрипане,

з головонькою хмільною,

і моє минуле нипає

дощовою стороною.

Йде стернею, і покосами,

і рудою осокою,

поза літом, поза осінню,

поза Вовчою горою.

Не почути вже, не вгледіти —

здаленіло, спопеліло…

Чорний Острів, білі лебеді,

доле моя чорно-біла!