Чорний вітер

Облущивсь простір, і повітря зжовкло,

щілясті шелестять очерети,

замість води снує в струмочку голка —

на той бік літа нам не перейти…

І кінь сумний при березі похнюпивсь,

важких очей уже не підведе,

і бережина зеленіє скупо,

де кружеляє колесо руде…

І вікна, ніби вибиті із рами,

і двері зняті — протяги такі,

що аж чорніє вітер поміж нами

і порожніє простір надовкіл.

Лови, лови, хоч дерево летюче,

хоч насінину з клена перейми,

бо з пам’яттю немає вже сполучень,

і дзвонять срібно дзвоники зими.

Простягнеш руку, і тернові голки

занозяться у жили і печуть…

І листя під ногами, як осколки,

впиваються в підошви — не ступнуть…

І тільки слово, слово, ніби бджілка,

долає відстань, несучи тепло.

Ловлю його я, та відлуння гіркне,

і з краплі меду виткнулось жало.

***