Чорнотроп

Здригнулася струна від променя тонкого,

зневажений від всіх сніг ще білів як міг,

і колесо дзвінке мережило дорогу,

якою вовни жмут в чотири лапи біг.

А-а-а… Світлість на лиці від дерева гінкого,

і мед на язиці від слова молодого.

Під чоботом зело пробилось ворушке,

щоб швидше я ступав, бо нині все швидке.

Кораблик рветься з рук, членується насіння,

загострена вода заломи обтина,

і в мур один стають, розламуючись, стіни,

щоб ім’я перейнять летюче, мов луна:

Ма-рі-я!

На довжину струни воно бринить прозоро,

і хмару прихиля до обрію біжку,

і кущиком трава збігає з косогору

уславити тебе, бо ти — вода в струмку.

Ма-рі-є-є…

Вже голос губить жар, а крила гублять пір’я,

і зір не осягне відлунених висот,

де літери горять нетліючим сузір’ям —

не прокричать мені, бо тиші повен рот.

І шепітно, мов пух, я здмухую імення,

хоч крику повен рот — його не проковтнуть;

О весно! Я прийняв твоє благословення,

коли через сніги проклав невірну путь.

***