Чотири сонети повільної смерті

1.

він нині не побачить паркана

він мусить вуха воском затуляти

іде вода у гості до теляти

така сама як небо та сумна

теля не хоче пити бо теля

ще не кохалось бо воно невинне

сп’яніле поміж запахів і звивин

воно блукає мозком коваля

тож ланцюга коваль не докує

до паркана не зможе присилити

ані теля ані життя своє

в куфайку як у мозок заповитий

він буде жити навіть буде жити

та вже йому вода вухами б’є

2.

я буду помирати восени

коли розчервонілий капельмейстер

не кобуру одягне а капейстру

і сплющений оркестр кріпосний

затягне одержимо білу фугу

і опаде звиваючись на дно

і доки кавалерам все одно

танцюють дами по блідому кругу

як по блідому ложу бо поблід

зеленочолий стриманий апостол

бо догорає свічка як болід

бо біля скроні зупинився постріл

застигла постіль і застиг компостер

а хто мене везтиме в новий світ

3.

це синтаксис обвуглених печер

тут диким медом пахнуть печериці

до цинамону миґдалю кориці

торкаюсь не губами а плечем

тут в попільниці сірий пес дріма

як дим недопаленої цигарки

тут на пательні догорають шкварки

неначе зорі але це дарма

це через кому а рудий лінгвіст

двокрапку на фарватері виводить

і знову м’ясо плісніє бо піст

і знов на антикварному комоді

чортнадцять літ мугичуть акафіст

тасуючись як карти у колоді

4.

а зрештою чи слухай чи конай

чи ручкайся як тать із парканами

тобі вже не намариться фундамент

а тільки жовтий висохлий курай

і ти поставиш чайник на плиту

і висиплеш посічену заварку

а зрештою ні холодно ні жарко

то нащо ти благаєш порятуй

вода до горла камінь принесе

вода загатить каменем ворота

до білого притулку медресе

і будуть гланди судорожно потай

той камінь розтираючи на поташ

надіятись що це іще не все