Циган Василь

На чужих наречених — пояси, мов табу.

Зостаєшся один і над глиною постиш…

Вилітає на площу нічний табун —

скільки збіглося коней до тебе на посвист!

Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад!..

З кольорової глини вдавай амазонок —

щось горить над чолом (а чолом як Сократ)

і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —

стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,

і промацав натуру в ключиці й гомілці,

щоб украсти в природи цей тупіт копит

і спізнати тотожність у дівці і гілці,

щось міняв, кочував, покидав сам себе,

полишивши у парку ставкових купальниць

(там ще й досі одна романтично гребе),—

все просте, все смішне, як наслинений палець.

Тільки небо спливає дощами на склі —

і жбурляєш під ноги осілі потреби.

Все змішалось: робота, і глина, і хліб.

Мов на площу табун, вилітаєш із себе.