Цигани—ви расисти

Я багато років кричала тобі, Мамо,

Про те, що тут мене душать, тут б’ють.

Усі слова згорали, як полум’я, даром,

Ти вірила чужим, а не мені — **свою**.

А потім сказали: "Вона **не потрібна** нам тут".

Моє ж то місто. Мої ж то вулиці.

Але навколо — свій, **жорстокий суд**,

Де тільки колір шкіри має силу тут.

Я **біла ворона** на їхньому тлі,

Мене цькують, бо світла шкіра, світле волосся.

Я — ізгой у своїй власній землі,

Їхній расизм, як чорна опір приносить.

Але ж ти **біла**, і **тато біленький мій**!

Як це можливо, де ж логіка, де ж межа?

Хіба колір шкіри — мій найбільший гріх,

Що виганяє мене із власного життя?

**І де ж було твоє слово, коли стіна росла?**

Коли чужі слова стали гострішими за ніж?

Тепер мені ця байдужість, наче смола,

І я лечу **Новим Арбатом** крізь дощ і тиш.