Цнотлива відьма (приречення)

Вона його ніколи не любила, бо ще не встигла, бо й не знала,

Зустріла, закохалася й одразу провела, комусь байдужому віддала,

Та мріяла, і досі мрії ті живі, і з часом мріяти не перестала,

Просила й просить у чужого: - Поверни, кого я щиро покохала…

Та істукан суворий, мовчить глухий, уваги на її благання не зверта,

Все що доводиться їй зустрічати, з чим жити, то самота і пустота,

Лиш в снах гарячих він прийде, щоб приголубити її та обійняти…

І тільки в снах тепер вона коханая дружина, та турботливая мати…

Життя нема, закінчилось життя, хоча воно здавалося й не почалось,

Але навколо істукана вир, приношення, бо так в них повелось,

Хвалу і честь, раби сліпому ідолу, з колін не встаючи, співають,

Принесення кладуть, а от що самі жертвами стають, вони не знають,

З куском картону і помадою на нім стоїть розгублене і неживе дівча,

Біль та зневіра, ненависть та пустота розлук читаються в її очах,

Всього два слова написані - ”віддай життя”, чи “поверни любов”...

Ніхто й не думає, ніхто й не зна, що не помада то, а кров…

Народ сичить і коситься немов змія що собі жертву віднайшла,

Кричать їй: - Зрадниця! Ти хто така що рот відкрила й голос підняла?

Кричить їй “ВІДЬМА!!!” і горнуться приречені до ніг німого істукана,

А в неї сили руки опустить нема, у неї в серці та мироточива рана.

2.02.2024