“Ця радість легка, ще й сама прозвістилась”

Ця радість легка, ще й сама прозвістилась,

в простертих руках заломилась у крила:

і видно уже, як з розбитих шибок

випурхує щось на подобу пташок…

Зіпершись непевно на вітер сипучий,

кружляли, як пір’я, тіла нелетючі.

Ішла переміна усталених форм,

узгодженість змісту, увічнення норм:

у яблуці — круглості,

хмелю — у вині,

в незвичній потульності

слова — мені.

В розкритості судин — можливість літань,

у спільності радості — стійкість братань.

А світло розлите гойдало столи,

і тіні лушпайками вгору пливли.

Обсипавшись пір’ям, ми нурились в глиб

своїх колихких плоскодонних колиб…

І ніч понад нами котила пітьму,

швидка, непомітна, — не знати й чому.

***