“Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі”

Ця тиша, — наче плач дитячий серед ночі:

спалахує, горить, підчорнена вогнем,

і лускається скло — хтось голосно регоче,

упавши, замовка — створіння кам’яне…

І болісно мовчить принишкло, наче пташка,

цей згусток блазнувань чи отверділий сміх…

Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко,

а вигукнуть «Спасіть!» в пробоїну — не міг…

Мовчить людський словник… мовчать живі і мертві.

Усі віки мовчать, хоч мають що сказать.

Зарубки кам’яні і ризи — не затерті,

стирається з чола рокована печать…

В пробоїну скляну зчорнілий промінь хлинув,

стира з обличчя риси і поклики з очей;

поволеньки стаєш безликим, наче глина,

лише жарина крові зсередини пече.

У промені пітьми розгледів врешті сутнє:

душа у всіх однакова, однаковий скелет,

безособовий світ імли і всемогутній,

не відтворить нічим його нічний портрет…

Та зовнішнім ти жив і дбав про нього завше,

окремішність любив, відмінне пам’ятав.

Хіба ж ти не про це мовчиш, камінний пташе?

Пробивши шибку в ніч, де править темнота.

У промені пітьми всі лихоліття видно:

густі стовпи пожеж і віхи чумові,

в дьогтяних сорочках та невивідних злиднях

примарний суне люд: чи мертві, чи живі?

Попереду воли, запряжені у гарби,

з полудрабків звисає паліччя рук та ніг,

Тече юрба, неначе стікає чорна фарба

з дороги полотна, що біла, наче сніг…

А ген на торговицю безликі людолови

женуть юрбу безлику, аж біла сіль курить…

Сириця в’їлась в тіло, та з губ ані півслова,

історія замовкла, і праведність мовчить…

Ген вояки на друзки розбили фортеп’яно,

і клавіші, мов зуби, утоплені в смолу…

І світлий промінь б’є крізь тіло твоє дране,

розщеплюючи промінь, що йде з імли в імлу…

Людський словник скупий, зате мовчання щедре:

завмерли перед злетом холодні камінці,

розмотується промінь з клубка на кілометри,

тече пітьма по стеблах, всякає в корінці.

Плоди, налиті часом, всередині чорніють,

стає нічним вугіллям все сонячне вапно:

зійшлися на тобі всі промені, Маріє!

Цей — з мого серця — щойно, а чорний вже давно.

Один животворящий, а другий — життєзгубний,

ти ж лінією блазня розграфлена навпіл,

розтятий пополам і навіть перстень шлюбний,

вуста тобі згинають від радощі, то біль.

І одним оком зриш ти в мене, другим — в кого?

В одній долоні пташка, а в другій камінець…

Між нами межовим став аркуш скла тонкого,

а на твоєму серці кривавиться рубець.

Ти голосом своїм познач безлике слово,

і час, що розірвався, хоч зойком сполучи.

Вступає в тіло тінь — нестерпно тихо знову,

і пташка не зліта, і камінець мовчить.

***