Далеке-дитяче

Вогнем смичка обпалено горшки,

в затишку срібному цвіркун снує кубельце,

на конях синіх ручі дітваки

до ставу йдуть — брязкотить відерце.

Вишнева спіль на глиняній стіні,

химерна тінь — то сутінь на коні.

А стукіт кутий! — в сіно загрібайся

або очима в небо розростайся.

Солодкі губи, бо солодкий страх

веде до згуби під відкритий дах.

Там срібна нитка, довга, шовкопрядна,

вже обвива… Я — кокон безпорадний.

Мохнаті ноги ходять там і тут,

рогів цапиних роговіє жмут,

а сіно, наче решето, діркасте:

із нього можна випасти й пропасти.

І подоросліть можна до світанку,

коли усе прозоріє, як склянка.

***