Давня легенда

Мовчазно з простору відстані робить

зоряна яхта в сузір’ї Кіля

й розповідає зістарілий робот

нам про планету Земля

Слухаємо молоді та дурненькі

зопалу блиск не сховавши очей

з вуст механічних лункі побрехеньки

про батьківщину людей

Ніби колись не у небі під небом

в колі пекельнім самотніх думок

чоловіки скаженіючи з ребер

з крику творили жінок

Ті ж свої груди на двоє роздерши

половинки їм сердець віддали

аби вони закривавлені вперше

біль відчувати змогли

Вчилися ріки текти в океани

мудрі рослини створили степи

не спромоглось лише людство у рани

вкласти потрібні частки

Пошуку їх лабіринт знавіснілий

відчаєм віри людей катував

і непомітно Земля здаленіла

зникла між зоряних лав

В спогадах людських планета втонула

наче у хвилях морських материк

час збаламучений сиплеться мулом

на скам’янілий чийсь крик

Та ще пронизують обрій дороги

ще у слідах проступа згусла кров

Тут обірвав свою розповідь робот

бо за мастилом пішов

Потім коли обпалило скафандри

протуберанцями Альфи Киля

ти шепотіла “а може й насправді

є та планета Земля?..”