Де марево встає із-під руїн

Де марево встає із-під руїн,

На тихому подвір'ї на осіннім,

Був дім твій, що назвався рідним,

І ніяково жити було в нім.

Там очерети стін.

Брудні та напівголі

Стирчать маленькі пОтяги із колій,

І церкви розграбованої дзвін.

Там ллють дощі.

Де сонце помирає,

Там темрява навіки проростає

У замкненій малесенькій душі.

Там лИше епілог.

Де кровоточать рани,

Там горбляться порублені тумани,

І в них незграбно криється мій бог.

І з ним я танцював

Малим, що ніби й досі

Кружляю у навіженім хаОсі,

А ще колись я щастя відчував...

Те щастя лиш тоді,

Коли бува я плачу,

Бо бачу світ, бо світ безмежний бачу,

І бУло тОді затишно мені.

Те щастя лиш прийде,

Коли жовтаві стіни

Збудують мЕні спогади з руїни,

Й молитва нібито сама мене знайде.