Де мій край?

Де мій край? Там, де пісню співає повік Біловежа,

Там, де Німан на заході бачив ворожую кров,

Де на схилах Новогрудських тихі замріяні вежі

Та вишневі хатини вдивляються в сивий Дніпро.

Ти лежиш там, де Прип’ять ласкавими хвилями в’ється,

Де Софія пливе над Двіною, мов той корабель…

Там, де серце моє з першим кроком, як молот, заб’ється,

Коли б навіть сліпим та глухим я відвідав тебе.

Що сліпим? Навіть мертвим згадаю піднесені зорі,

Над рікою червоною тихий політ кажанів,

Білий парус на синіх озерах, широких, прозорих,

І бори-океани, і небо – розливи льонів.

Де мій край?

Там де люди ніколи не будуть рабами,

Що за юшку тягають ярмо й безпорадно мовчать,

Де міцні парубки молодими зростають дубами,

А дядьки, наче скелі, удариш – зламаєш меча.

Де мій край?

Там, де предки почили у хвоях красивих,

Де жінки, наче радісний сон у стогах на зорі,

А дівчата, як дощ золотий. Ну а ненечки сиві,

Як колосся улітку та сонце гаряче вгорі.

Там дзвенять невмирущі пісні гучно, в повнії груди,

Споконвіку звучить моя мова, булатний клинок.

Мова горда, та мова, що ми і тоді не забудем,

Коли сонце з землею завершать відведений строк.

Ти – наш край,

Ти калина червона під батьківським домом,

Листопадівських зірок густих полум’яниста рать,

Ти – наш стяг, що нікому, нікому на світі, нікому

Не дамо сплюндрувати, забути чи силою взять.

Ми клянемось тобі борозною найпершою в полі

І ріллею, що зможемо в сумі на неї лягти,

Ми клянемось тобі, що ніколи,

Ніколи, ніколи,

Так,

Ніколи не будеш,

Не будеш

Залишена ти.