“Де ті царі, що підуть з пастушками”

Де ті царі, що підуть з пастушками,

коли зоря засвітить ув очу?

Мовчать сніги над нами і під нами.

На стіл різдвяний ставимо свічу.

Нам вистачило страху правди й бомби.

Нам, кинутим у світ, як на прорив,

про віру, що вернулась в катакомби,

волхви звістують. Наче хтось просиві

Куди ми йшли, коли зоря погасла,

до того ж, кажуть, “на межі епох”?

Невже ж то вибирать було, як ясла:

“за нами майбуття” чи “з нами бог”?

А про стаєньку ветху і маленьку

співали рідні мати і земля…

Забули тріє царі ту стаєньку.

Ми не забули. З нами немовля.