Демон

Гай-гай, моя фантазіє печальна, —

Моя невірна любко чарівна!..

Лиш відпусти тебе від серця до вікна,

Як ти летиш свобідна й безпричальна…

Гай-гай, моя фантазіє печальна!..

Всміхнись мені, коханочко моя!

Змалюй мені картини не трагічні,

Пошли мені квартали опівнічні,

Коли я вперше Демоном буяв.

І шепотів собі його молитви,

І плакав з радості в передчутті труда…

Не крізь прокляття, злигодні та битви

Мені вчувалась Демона хода.

Любов мені його лиш осявала,

Він тихим степом поставав мені…

Стояла Україна вдалині

І дні озорення мої благословляла.

Було мені так легко на душі. —

Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… —

Мов над землею груші запашні,

Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.

Я жив тоді, мов складений із скла,

Бо світ в мені світився осіянний…

І все було: і друзі, і Москва,

І свято літ, і образ Юліани…

Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою

Перед високими картинами святими,

Я ними снив!.. І от я вже стою

Стривожений і тихий перед ними…

Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!

* * *

Він пролітав між зорями, б’ючись,

Шматуючись об зорі опівночі.

Червоний піт із крил його сочивсь,

І сльози серця прибували в очі.

І відчай радості з грудей його хрипів!

Прокляття всесвіту неслось, як перемога!

Кидалось небо вічністю під нього,

Пробитий простір вслід йому кипів…

Прощай, небесна доле моя вбога!

Прощай, печаль, і роздуми сумні!

Це, Земле, ти кричиш у глибині,

І стогін твій — моя свята дорога!

Нема мене — якщо тебе нема!

Немає космосу, якщо тебе не буде!

Нема нічого! — хаос, і пітьма,

І вічне царство тиші і огуди!..

Я вилечу! Я розлечу себе,

Але візьму у думи твою долю,

Води твоєї тіло голубе

Я обніму до золотого болю!..

Це ми колись, незрілі і малі,

Удвох життя нежите починали.

Ми слів страждання ще тоді не знали,

Була дівчам ти в первозданній млі.

Приходив юний всесвіт голубий

Світилами пахкими опівночі,

І над неясність нашої судьби

Зоря зірниці зазирала в очі.

Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену!

Я серцем вистукав всесвітню домовину,

Її всесвітню тишу крижану

Я проклинати буду до загину!

Ніщо не звабить від Землі мене!

З’явися, Байроне, в цю мить переді мною!

Ти перший викликав мене в життя земне

І перший мукою споїв мене земною.

Ти чорним світлом ночі освітив

Мої літа, тоді ще молодії,

Презирством, зверхністю і гнівом освятив

Мої думки, і пристрасті, і дії.

Ти звів мене над людством і повів

Про суєту суєт його і малість,

Про дивовижну днів його несталість,

І ти мені свободу заповів!

Байрон

Не нарікай на мене, древній друг!

Дорога людства — помилки і жертви.

І наше людство — юрмище хапуг,

Щоб тільки красти, спати, жерти.

Любов у нім дорівнює ганьбі!

Свобода четвертується законом!

Розгоном мрій і творчості розгоном

На цій Землі не здобрувать тобі!

І я кажу: вчарований титан

Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,

Сосна печалі виросте у серці,

Голками вп’ється у відкритість ран…

Демон

Лечу, як сплю… І сніння це страшне…

З’явися, Лермонтов, в цю мить переді мною!

Ти вдруге викликав мене в життя земне

І вдруге мукою споїв мене земною!

Мені кохання ти подарував!

Будь прокляте моє святе кохання! —

В огні страждань і болів я почав

Безсмертям мірять болі і страждання.

І прокляли Земля мене і люд!

Земля за люд, безсмертям оповитий,

За вічних дурнів, за безсмертний бруд

І за безсмертну смерть негордовиту.

А люд прокляв за Землю за малу!

Герой за рани, бідний кляв за сало,

А геній кляв за муки чи хвалу,

І небо в мене зорями жбурляло!

Лермонтов

Печальний мій!.. Не говори мені

Про давню нашу дружбу незавидну.

Я сам згорів на чорному вогні

Темнот людських!.. І дня було не видно.

Бо хто життя сучасністю згубив.

Тому чужа майбутнього упевність.

Безсилий силою, я знав свою даремність

І зненависть… Я зненависть любив!

Нове життя, вітчизну іншу, бога

Я видумать для радості не міг!..

Дорога людства радістю убога,

І розверстована глибинна ця дорога

Піснями кращими товаришів моїх.

Демон

Мені життям написано було

Не ненавидіти, не клясти, а любити.

Століття за століттям протекло,

Епохи просміялись, наче діти.

Я сіяв жах, і зненависть, і сум,

Вигнання дух, я сіяв зло усюди…

Прощай, старе! Чоло моє і груди

Нові глаголи дням земним несуть!

Я спалюю той предковічний жах,

Який наводив я на велелюдну кволість!..

Людської долі неохайна повість

В моїй душі на чистих сторінках!

В моїй душі безсмертний дух народів,

В моїй душі енергія століть…

Почнись, епохо чистих небозводів,

Епохо згоди, хліба і суцвіть!

* * *

…Він пролітав між поглядами сонць,

Одна глибінь мінялася другою…

Колись, зацькований, дорогою такою

Він од Землі летів у неспокою,

І помстою тремтіла його моць…

Минає все. Цькування проминуло.

І Демон Землю кликав уві сні…

Обридлий всесвіт, зорі навісні

Йому всміхалися безпомічно і чуло.

Проходить все! Віки проблискотіли,

Вітри посивіли, і сонце підросло.

Земля придбала атом… І могили,

Як мертві думи випитої сили,

Рясніш усіяли її старе чоло.

Була війна і на земній дорозі,

Над кроками держав і матерів,

Катастрофічні квіти бомбовозів

Чорніли й червоніли угорі.

Була війна. До ніжних небозводів

Тяглись гармати тихо по ночах,

1 кров поранених народами народів

Текла з Землі і сохла на зірках.

Він оглянувсь на всесвіт — простиралась

Небесна тиша в збурені поля,

А перед ним повільно оберталась

Хрестами перехрещена Земля…

Солоні хмари білою сім’єю

Неслись з Землі, гарячі і грузькі, —

То сльози піднімалися людські

І хмарами ставали над Землею.

Кружляло сонце, кулями пробите,

І попелом розвіювались дні.

Жінки у полі закосили жито,

Що виросло з розвіяних синів…

Оглухла птиця пісню окликала,

Тріщали голови будинків уві млі,

І став Солдат! Перед Солдатом встала

Кривава тінь на чорнім неба тлі.

Демон

Печальний я… І тінь моя в крові…

Земля ворушиться живими ще мерцями,

І на мерцях ромашки у рові

Гойдаються червоними тільцями…

Солдат 

Ти хто такий?

Демон 

Я вічний дух Землі…

Солдат 

З якої роти?

Демон 

Плачу і страждаю…

Солдат

А я — Солдат. У мене на чолі

Вінок наруги. Духа я не знаю.

Я єсть Солдат. Із черева мого

Стирчать сьогодні африканські списи.

В моїй руці народів чорних список.

Мені наказано не повертать кругом.

Я знищив сто народів і культур,

Я зґвалтував красу і ніжність людства.

Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,

Ганьба людини, я взірець безпутства.

Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,

Одружений на смерті, я пропах

Двадцятивічним ароматом смерті!..

Не сплять мої політики сумні!

Базіки многотрудні, величаві!

Попростирали язики криваві…

Їм говорить — а діяти мені!

Та я вдоволений: в базіканні про згоду,

Про мир і розквітаючий прогрес

Вони модернізують від народу

Мене таємно!.. Смерті вічний пес,

Я їх слуга — я знищу все навколо

І знищу їх — дорога в смерть одна.

Двадцятий вік я ухопив за горло —

В моїм запасі атомна війна.

У затишку, коли моїх моторів

Не чуть біля слов’янських берегів,

Я, увімкнувши очі із-під брів,

Співаю басом в атомному хорі.

Демон

Я тихо стогну в розпачі глухім…

Я не питаю навіть, люди, хто ви?

У цім вечірнім присмерку сухім

Дивлюсь очима суму на діброви.

Прощай, Земля! Не жаль мені нічого!

Жаль одного, що ти, Земля, — моя…

Затихни, боле, і засни, тривого,

Ви не мої, і я для вас — не я!

Воюй. Земля! Плоди двоногу малість!

Плоди собі держави і гроби,

І суєту, і підлість, і зухвалість,

А там що хочеш думай і роби!

Лети собі! Обмотуйся віками,

Намотуйсь на страждання і війну!

Під всепожерними вселюдними руками

Ти дух свій випустиш в якусь добу одну!

І вже тоді ув атомній пустелі,

Вдихаючи ганебність і нудьгу,

Я по твоїй, колись живій, оселі

Один блукатиму крізь сонячну югу…

* * *

Він пролітав між. селами в степи,

Між телевізорними вежами нічними,

Попід ворота, арки і мости,

Поміж столицями, великими й малими,

І понад серцем трудним і ясним

Вставала дума трудна і прозора,

І тихло серце… І всесвітнє море

Схилялося над озером земним.

Схилялося… дивилося… мовчало…

І чеберяло хмарами вгорі!..

І мовби посміхатись починало

Над синістю світань і вечорів.

Над людством і стражданнями людськими,

Мов говорило Демону й мені,

Що ми із ним і наші ночі-дні,

Держави, техніки, світогляди і рими,

І все, що люблено, що вистраждано в нас,

У нашому вселюдному двобої,

Ввіллється в час загибелі людської

У всепланетний знищувальний час…

Цвіли ромашки на весняних ґулях,

Зозулі закували на жита…

І на весь всесвіт ще Земля-зозуля

Кувала Демону земні свої літа…

Колискова Землі

Тюрми притихли, заснулі,

Сплять президенти і я…

Люленьки, люлі, ой люлі,

Африко чорна моя…

Сплять вже ракети і кулі,

Сплять генерали і я…

Люленьки, люлі, ой люлі,

Азіє жовта моя…

Сплять і могили забулі,

Концтабори сплять і я…

Люленьки, люлі, ой люлі,

Біла Європа моя…

Люлі, Америко, люлі,

В вічні полинемо сни —

Двадцять столітечок сниться

Світ без війни.

1960