День запилення сосон

Так довго тривав цей прояснений день,

день зміщення часу, запилення сосон,

який був можливий отут — більш ніде,

день сонця й вітрів безголосих.

І буйволи в річці, немов валуни,

чорніли, бурунячи воду.

І сходив чабан на поріг кам’яний,

немовби долав перешкоду…

І тіло моє, горілиць на піску

простерте, — пилком покривалось,

і слухало спиною землю сипку,

і чуло глибинність металу.

І серце, мов компасна стрілка, весь день

здригалось, торкаючись ребер,

так ніби в глибинах земних, більш ніде,

твій полюс — притулок для тебе…

Та свідчили очі — під небом ти був,

ізвідти у паділ вдивлявся…

покрилася пам’ять пилком, й ти забув

піднесення власне над часом…

Схитнулися сосни — пилок зашугав,

мов вивергнувсь з вічного жерла,

вода закипіла в тісних берегах,

і буйволи річку заперли.

І стукав ґирлигою в землю чабан,

щоб камінь у неї запався,

стелився над соснами жовтий туман —

ти жовч ту ковтав і пилком захлинався…

Упорівень з соснами тіло тверде

росло — костяне, волокнисте.

І серце спинялось отут, — більш ніде,

загускла і кров смоляниста…

***