Дерев’яне коло

Навперестріч ішла ти, доле,

аби здійснитися життям;

та розминулись — і по колу

і досі ходим — дні ж летять…

А з поля літ ізнов водою

сніги стікають у ярки;

ліщини кущ, що був тобою,

сахався теплої руки.

Лише торкавсь — ти завмирала,

а відступавсь — хиталась ти,

коли ж ішов — слідком ступала

по колу болю й самоти.

То несподівано вербою

по обрію життя ішла,

і, заворожений тобою,

вдивлявся — пляма чи імла?

А щоб мій здогад був напевним,

розтанувши, зникала геть;

а я ставав провалом темним:

— Проходь крізь мене, йди вперед!

Ти — деревом, що серцевину

назовні вивернуло, глянь,

втягла гілля усередину:

ні шелестінь, ні хилитань…

Лиш чути запах деревини,

що сповивав, хмелив мене…

— Домівко, доле, домовино,

хто ж твоє коло розімкне?

***