Десь на галявині

Посеред лісу-мов тінь у тумані

Чаклун із байками про давнє кохання.

Ніхто не бачив, не чув-лиш мудрець

Знає про сонця палаючий жест.

Про золоті, як мед, ті кудрі дівочі,

Що в променях грають, мов вогонь у очі.

Либонь тільки він ту красу пізнає

Що в серці палає, шматками рве й грає.

Та, схована в розумі, ніжна, печальна

Притаманна лише людським почуттям.

Вона ще сміється, сльозами вмивається,

І світлом, і болем у віршах вкривається.

А мудрець байки шепче про янтарні очі

Про ту, що з туману пішла серед ночі.

Ох, чаклун той, п’яниця, вигадує знов

Щось про спокусу, чари й любов.

А ми не вірим. Нам зірка-лиш світло,

І вітер-то шелест, не більше, не рідко.

А він несе тільки спогадів шлейф —

Кудрі, вигини, погляд без слів.

Десь на галявині, вкриті старим співцем

Спо

Га

Ди.