“Десятки рук його ловили”

Десятки рук його ловили

і навперейми, й навздогін,

на землю кидали, щосили

втискали гостряки колін…

І тріснув шкіри шовк раптово,

проникла в груди длань чиясь,

і серце стисла — цівка крові

із горла вирвалась ураз.

Жорстокий бог війни й офіри

був нерухомим, кам’яним.

Зір барви втратив: світ став сірим,

повітря стало крижаним.

І захолола маска муки

в лице в’їдалася вапном,

і ти мовчав, мовчав з принуки,

хоч голос вилущивсь давно…

О ідоле! Тебе із глини

ліпили вдатні гончарі:

чужі долоні знать на спині,

і видно тріщини старі…

Ти вирвав серце, та не душу,

не вирвав з коренем проклять…

За повелінням твоїм мушу

в підніжжі скулено сконать.

Твій суд з тортурами скінчиться,

по той бік мук безсилий ти.

Вже подає мені десницю

Бог злагоди та доброти.

***