“Дев’ятнадцятий рік Тульчин”

Батькові

Дев’ятнадцятий рік. Тульчин.

У палаці Потоцьких — лікарня.

Куркуля тернопільського син

у тифозній гарячці кошмарній.

Тут учора змінялись фронти:

хто сьогодні — червоні? Денікін?

І куди решткам армії йти

без надій, без набоїв, без ліків?

Гуцул-джура приносить кожух,

бо десятник його в лихоманці.

Бій у місті, здається, ущух.

Ешелон відступає від станції.

Дим піднявся. Лампади пожеж

запалили жертовник-обрій.

До життя, до свідомості меж,

повернувся десятник хоробрий.

Із постелі кожух відгорнув:

жменя повна піску? Ні, це — воші!

Пробудився з кошмарного сну,

а кошмар наяву ще і досі.

Та зов крові сильніший тепер:

їсти! жити! Не все ще пропало!

Гуцул-джура несе револьвер

проміняти на хліб і на сало.

Підійнявся з постелі юнак:

чи здолає безсилля, утому?

Галичанам дали уже знак:

повертатись на захід, додому.

Гуцул-джура хлібину приніс.

Що? Ворушиться? Хліб цей — вошивець?

І, хоч очі червоні від сліз,

їсть десятник хлібину паршиву.

Поховавши на цвинтарі мрій

міт про волю, мов друга з окопів,

за возами пішов на зорі

битим шляхом за Збруч, на Тернопіль.

1983