Дезертир

Паріс у Третій пісні

Столиця поїздами й антенами ніч намацує.

Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі

тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є

мій день.

Кажеш, що пошиєш мені з каменюк шинелю,

називаєш то лялею в льоконах, то моржем-самцем,

женокрадом, жеребцем, кнуром, кльовном в душних спальнях.

Хай буде так. Але йди геть. Хвалися над трупом. Сам цей

світ кори. Кричи собі пеани. А мені дай спокій.

Прокльони, Патроклоси, Ахіллеси з залізним серцем,

коні, колісниці, божевільні боги, ікло піки:

цей маніякальний калейдоскоп — геройство? Сплив сперми

у бронзу оргазмом убивств, чи в скорчені жахом піхви

рабинь — мужність? Ти вже старий. Мариш гаслами стертими.

А мій тілесний спис вібрує днетворчою раною

моєї коханої, і безсиліє в мислях смерти.

Я ще піду в призначення синьовинового ранку,

щоб убити робота сметри з усесвітом на щиті,

і теж трупожерним криком над тілом скульптурним крикну.

А тепер дай мені спокій. Дай заснути в теплім житті.