Діана

Заснув Ендіміон на місячній поляні,

Де смольний дух трави і сосен престарих.

До милих уст його, рожевих і пухких,

Богиня хилиться в нестримному бажанні.

А сонце вигляне із-за снігів гірських.

Скупавшися в дзвінкім зеленім океані, —

І сором стане їй, незайманій Діані,

І чути лиш здаля її мисливський ріг.

Так смертного душа у тиші чарівничій

Розкриє погляд свій і глибину свою

Назустріч рідному і заглядає в вічі.

Так я в час творчості нічого не таю, —

Але як день прийде і день мене покличе,

Я, стілос кинувши, до молота стаю.

1922