Дід

Серед зелені, пилом покритої,

На хиткій старій лаві, як світ,

Край дороги, вітрами увитої,

Незворушно сидів собі дід.

Кущ калиновий, в сонце закоханий,

З ним щодень перехожих стрічав,

Пес кумедний – приблуда непроханий –

Біля лави тихесенько спав.

Очі діда, журбою наповнені,

Дивну тайну несли крізь роки,

Ніби душі він бачив – оголені

І читав заповітні думки.

Мовби мудрість, світами назбирана,

Зачаїлась в його сивині,

І терзання та мрії знекрилені

Міг би він прочитати в мені.

Ніби міг моє серце потішити,

Розповівши мені залюбки,

Як свій смуток позаду залишити

І забути усі помилки.

Ніби міг він розвіяти сумніви,

Відпустить зачерствілі гріхи

І дорогу вказати таку мені,

Де не зможуть здолати страхи.

Все повз діда я мовчки проходила,

Нерішуче шукаючи слів.

А коли ті слова познаходила…

Вже на лаві ніхто не сидів.