Дидактичний етюд I

Коли в тобі зрубали

щось високе і горде,

і воно впало на душу, мов колода,

і не анабш, куди її подіти…

(Спалиш — сам згориш!)

Отак і носитимеш на серці,

доки поволеньки не струхлявіє…

Отож коли в тобі зрубали

щось високе і горде, як смерека,

ти поглянь, як рубають смереки,

рубають на хату,

бо на хату в горах — тільки смерека,

як, до речі, і на труну…

Отож коли в тобі зрубали

високу і горду смереку,

не притримуй — хай падає

і боляче придавить серце…

Тоді обітни їй гілля,

але залиш верхівку,

бо й таке верхів’я ще пригодиться,

бо

навіть повержене верхів’я смереки

витягне з дерева убитого

всі соки,

зробить його легким і теплим,

і непридатним для шашеля —

вивільнить твою душу…

І тоді

відітни верхів’я,

бо з поверженим — не підведешся.

Навіть із верхів’ям смереки.

Відітни!