Дифірамб водоспаду

Води і люди!

Ви вічний, могутній рух!

Нестримні діти природи,

Спонука спонук.

Ви – дух!

Ви – сила!

Води і люди.

Ні гори, ні скелі

Не стримають ваших

Стромих доріг,

Не вдержать навальний ваш біг –

Ні простори пустелі,

Ні примари богів угорі

На хмарній небесній стелі.

Не вдержаться гори,

Де ваша сила пройде, –

Звузяться сині простори,

Бог упаде, –

А рух ваш не згасне ніколи,

Ніколи!..

Ніде!..

Перед променем вашим –

Кришиться криця,

Кремінь, граніт, –

Перед поглядом вашим –

Зникає запона тисячоліть, –

Перед голосом вашим –

Мовчання смерті стоїть, –

Розкрите – одверте.

О водоспаде,

Танцюристе перлистий!

Зі свого стрімкого

Водяного стовбура

На твердому пні

Ти вічно цвітеш свій танок

До сухої землі,

Мільйонами струнних гілок –

Міріадами перлів-квіток.

Оддаєшся траві,

Кропиві отруйній

Над рівчаками доріг,

Гониш стрункі водограї

Соковито-зелених пальм догори.

Мерзне дрібна незабудка

В холодній твоїй росі,

А сіра маслина –

Дерево Сходу –

Мідяними помпами-смоками

Висикає твій сік,

Вічний коханку землі.

Отже ж і я, –

Я, твій безсмертний коханець,

Люба земле моя,

Розіллюся потопою-зливою

На просторах твоїх

І нестримною повіддю

Людство заплю.

Донизу!

До низу з верхів самоти!

Додолу!

Додолу лети,

Буйний Дунаю!

Шумом кохання

В долах розтану,

На скелях високих

Оком своїм

Глибінь долин я зміряю.

Розженусь, розбіжусь –

І в море голів увіллюсь,

Де злидні,

Де горе нужденних.

До темних провалів,

Поборених, зморених,

Закутих, пригноблених,

До сірих пустель,

До безодень безплодних,

До безкраїх степів-бідняків,

До задимлених гаваней вигнанців –

Скрізь розіллюсь,

Зіллюся з морем

Зітхань і сліз.

Униз! Униз!

До скам’янілого глибу,

В засохлу скибу,

Водоспаде, спустись!

Мусиш слухатись

Вічного трибу:

Униз! Униз!

Хто роздаровує силу свою,

Непомітно стає багачем.

Каскадами вуст,

Джерелами очей

Дарунуки свої розіллю –

Я велику любов

Уночі роздаю.

Беріть мою силу!

Беріть її!

Дарую, що маю, –

Свою любов!

Буду розтрачуватись до краю,

Знову і знову,

Бо знаю я:

Невичерпні глетчери землі,

Невичерпні джерела серця!

ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, ДИФІРАМБИ, 1925 р.