Дилеми

Вже чути як в зимові, здавалось непробудні, сни

Тихеньким дзюркотінням юнь весни

Просочується, щоб згодом перейти у гамір літа!

А там і осінь не мине. Ошатна. Стигла. Світла.

І птахи перелітні

Подадуть сумні свої нам голоси.

Їх каяття «прости-прости!»

до тих, хто зголосивсь

Тут залишитись.

З людьми. Або Людьми.

Одне одного сторожити.

Ось, дивись:

Біло-сірими нитками шитий

Світ тут гуртує всі створіння в купу мов у Ноєвім ковчезі:

Що йдуть на смерть, вітають тебе, Цезар!

А йти на смерть нас всіх штовхає лиш бажання жити!

В сумлінні й самоті, в молитві,

та за звичáєм старожитнім,

Допоки диво нашого буття іще не щезло

Із лиця землі!

Що скаже нам кавова гуща в джезві,

Про нашу долю наперед? Важливі речі:

Чи ті, хто повернуться, будуть гості прóхані до наших жител,

Чи будуть схожі на розкрадачів могил?

А наш портрет, до речі?

Чи будем в добрій пам’яті самі ми, ґречні і тверезі,

І сили волі не забракне нам? Чим буде пережите:

Мотлох-крам, гниючий у кутку, ачи остови крил,

Змайстрованих не для імпрези

в часи давно спожиті?

Всі натяки двозначні. Як свого часу перед Крезом.

І всі наче – двосічне лезо.

Просіяти би все через якесь чарівне сито,

Дізнатись: що тобі належить?

Що нас наситить?

З надій та сподівань чи з упереджень

очікування наші тут прийдешнього?

Яка дорога далі стелиться?

В якім млині наші кості змеляться?

Які перепадуть нам павутинь мережі -

що завдадуть нам тисячі порізів

і, не дотримавшися межі,

зрештою,

Утне їх Мойра стара своєю клешнею,

і розвіє хуртелиця?

чи ті, що в лялечки закутають нас,

і як не янголами, то метеликами

випурхнемо на сонце, в новий світ на поселення,

коли усе почнеться знову?

Що відповісиш на це мені ти, моя любове?