“Диму пряжа над водою”

І день іде…

Т. Г. Шевченко

Диму пряжа над водою

випрялась сама собою,

сам собою смуток зріс,

очі звузивши для сліз,

тільки сухо ув очах,

очі з розпачу кричать:

день минув, і в проминуле

відліта твоя зозуля,

на тину відцвів панич,

відлунав в минуле клич,

не повторяться ніколи

оті хмари ясночолі,

і не висвітиться знов

в бутлі сонячне вино.

Скажеш ти, та вже не так,

мовби поміняєш знак

в слові «жаль» на кругле «о»,

скажеш «буде», ні — «було»,

за водою відпливло…

І встає туман ростучий,

мов шукаючи сполучень

з проминулим, тіньовим,

з неба дзеркалом кривим.

З пам’яттю і з тим, що є,

в’яже прядиво своє.

Він росте, а не минає,

суттінню тебе єднає

з днем примарним і життям,

з неминучим забуттям.

***