Диптих про Лесю Українку

1. Біля хворого С. Мержинського

Тане кружальце обличчя…

Хай собі ходить, хто ходить

боком попід дверима.

Дух вогню однокрилий борсається в оливі.

Де воно? Що воно? Звідки?

Стеля — не ополонка.

Висушена нагідка плаває, як лебідка.

А задля кого?

Вже віджурилось, що й годі,

так, що ні сліз, ані слів, —

страх собі по господі ходить, де захотів…

В нього тонке обличчя —

світиться, ніби скло,

а біля губ суничних житнє тремтить стебло…

— Лесю, а де пашниця,

порожньо так руці…

Гай Зелений не сниться…

Жар догора на щоці…

…Легко нозі ступати,

білу повітницю бгати.

Бігти… Бо навздогін

він троєрукий. Він!

— Холодно?

— Анітрішки…

— В гніздах долонь — горішки.

— Кину, а чи влучу?

Тихі мої долоні

студять зжарілі скроні,

мови його не чуть.

Страх тільки щось шепоче,

перстень надіти хоче

на підмізинець твій…

— Та ж відступись мерщій!

2. Леся Українка в Сурамі, 1913 р.

Хто ж це день при дні за мною

бродить назирцем, як сніг,

і сльозою крижаною

пише ім’я на вікні?

Упівголоса вже кличе.

Ой, ще рано, не спинюсь,

не зломлю — тобі незвично —

кров’ю скріплений союз.

Пережди якусь годину —

заплетуться жили знов,

як волокна — в бадилину,

розрідивши смертну кров.

Борозну візьму глибоку,

не глибоку, а важку.

Легко мать мені мороку

при співкому лемішку.

І воли мої слухняні

рушать землю на засів —

у засіки берестяні

ляжуть зерна добрих слів.

***