Дисертація від психотерапевта

Вона дивиться довше, ніж потрібно.

Фіксує погляд не на словах — на губах.

Я помічаю це,

але не маю права відповідати.

У протоколі це не записується.

Вона говорить про мене не прямо.

Але в кожному реченні — присутність.

Я стаю фігурою,

яку вона наповнює сенсом.

Це не про мене.

Це про її досвід.

Я повторюю це собі

частіше, ніж хотів би.

Я теж людина.

Іноді я затримую погляд.

Іноді забуваю записати слова,

бо слухаю не лише зміст.

І тоді я згадую:

межа існує не для формальності,

а щоб не зруйнувати її.

Вона питає:

“Це ти?”

І я раптом відчуваю,

як реальність стає небезпечною.

Я виходжу з кабінету

не тому що не знаю відповіді,

а тому що знаю наслідки.

В її словах — біль,

який шукає форму.

В її очах — дитина,

яка не отримала відповіді.

Вона не закохалась у мене.

Вона закохалась у відчуття,

яке виникає поруч.

Моє мовчання — це не холод.

Це єдине, що я можу дати,

щоб не нашкодити.

Іноді найважливіше —

не зробити крок.

Колись вона піде.

І, можливо, зненавидить мене

за відсутність відповіді.

Але якщо вона залишиться цілою —

це буде правильний результат.