Діти

I

Занурений в буття, я – збурений.

А, ну! Мерщій в садок

Де збудував курінь

Де пан собі, не дурень

Де поруч пес кудлатий сяде на задок

Павук між павутиння, у своє занурений.

II

А вдалині будинок гомінкий.

Дітей по осені рахуєм!

Донька спліта вінки.

Сміється там двохлітній син.

Цвірінькіт небо розпира.

Повітря – груди.

Щастя не бракує.

III

Літ безліч пророкує

Зозуля звіддаля.

Літа, як квіти в свій вінок

Впліта дівчисько

Та веде танок.

IV

Від куреня майну доріжкою повз скло

Озерця, де в’юнків та раків

З карасями повно.

Над обрієм побачу як поволокло

Кремезну хмару, розмальовану під олово.

Десь бахне так, що задрижить земля.

Напустить дощ, заплаче немовля.

V

Смарагдо-сірий морок

Розітне, мов би відчайдуха мозок

Суцвіття кольорових плям

Та в райдузі повстане ямб.

І знаком благодаті осіяє

Той ангелів міст в Прав.

І руна блискавок-громів розтане

Де течія.

VI

І я, як прадід мій

В човні весляр веселий

Повз берегів ріки у Яв

Де повні села в світлі зоревих заграв

Поміж гаїв тисячолітніх

Своїх пісень співають.

Не чужих!

VII

Над зримим світом вочевидь

Олімпу золото кипить.

То Сонце наше, що в зеніті!

Почне у неба далечінь

Пташиний спів дзвеніти.

Блокнот мій вщент намочений дощем.

Але рядки лягли.

Вони тепер, як діти.