Діти попелу, діти руйнації
Діти попелу,
діти руйнації,
щасливе покоління дев’яностих- двотисячних…
Коли нам виповнилося тринадцять,
ми думали,
чорт,
куди уже вище!
Під сонця блиском
найбільшою відстанню
здавалась поіздка в село,
до бабусі…
В сімнадцять покинули рідне місто,
бо мусили.
Діти змін,
покоління розчарувань і надій,
ми мали обладунок зі зверхності і спогадів,
написавши на форзаці “Ходжу по воді”,
кожен
вдавав
із себе бога.
з теплиць,
викинуті на мороз.
діти страху перед новинами
та
повісткою…
У перехідному віці ми боялись цирозу,
тепер –
словосполучення “вантаж двісті”.
Діти, що дерлися по бобових стеблах,
та на їх пеорехрестях здались,
повернувшись.
Ми розміщували твіти про війну та еболу,
очищуючи совість
і трохи – душі.
Діти урбаністичних пейзажів та натюрмортів,
Покоління, загублене у знятих квартирах…
Щоразу, задуваючи свічки на торті,
ми бажали миру.