Дивачка

У неї все було не те –

не ті книжки і вподобання,

не ті бажання.

А усе ліве плече –

в татуюванні.

У неї все було інакше –

манери, зовнішність, хода.

Вона була далеко старша,

хоч всім здавалась молода.

У неї все – не як в людей:

щодня своя інакша мода,

в блокноті – записи ідей,

одягнена – не по погоді.

У неї все було не так –

не ті думки, не ті розмови.

В усьому їй вбачався знак,

який здавався помилковим.

Удома в неї був музей:

були в дивацтвах її мури.

А в снах їх снився Колізей,

й всі пам’ятки архітектури.

Сміялась дзвінко до нестями,

обожнювала всі дрібниці.

Сиділа тільки із ногами,

закинутими під сідниці.

Не вміла їсти без книжок

і часто дмухала на шибку.

Забила у поріг гвіздок

й намалювала збоку рибку.

Вчепити вміла за живе.

Свій суп водою запивала.

Ніхто не знав, за що живе

і чим на хліб свій заробляла.

Її боялися сусіди

й сахалися, неначе відьми.

На неї списували біди,

нею соромилися рідні.

У неї все – не як у всіх.

І, схоже, їй на це начхати.

Вона до всіх дивацтв своїх

уміла ще й гарно співати.

Співала часто і багато,

і байдуже, чи ніч, чи день.

Й під вікнами збирався натовп

послухати її пісень.

© Ольга Береза