Диво...

Вона була - неперевершено вродлива,

І я хвилюючись, забув про все на світі,

Зустрівшись поглядом з казковими очима,

Скульптурою закам’янів - тієї ж миті...

Червона парасолька, плащ під колір неба,

А поряд - долматинець, чорно - білий,

Картина майстра...Кращої - не треба,

Щоб ранок фарбами, розмалювати сірий...

Завмерло все...А потім, світлофор,

Зеленим світлом підморгнув грайливо,

Вона пішла...Та на душі - мажор,

Скрізь сумний дощ...Я бачив...Диво!