“Дме вітер”

Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу,

і плоть бугилова гуде, як сопілка.

То протяг навстіжний зі снігом припали до губ,

щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу.

Самотність яка! А відчуженість неба й землі?

Так ніби на світі до тебе й людей не бувало…

Здається, біжиш, а насправді — вмурований в лід,

продмухуєш дучку, лишаєш сліди п’ятипалі…

І бачиш крізь вічко, прохукане в просторі тім,

як хтось замерзає, занурений в сон, серед степу:

кружляють сніжини над ним золотим золоті,

а поруч з косою стоїть костомаха з вертепу.

І хочеш гукнути: — Ану ж бо скоріше вставай! —

Та голосу бракне і холод затягує вічко.

Пробий шибку криги і рухом у холод вростай,

і, поки не пізно, проломуйсь крізь вічність.

Просилюєш руки і далі за себе біжиш,

виштовхуєш з горла, мов затичку, круглу крижину

— Не вір білизні цій! Не вір! — навіжено кричиш.

І голос, завихривши сніг, протина порожнину.

***