Дно

Святкову блакить лиш відтінюють хмари,

що разом із небом за обрій пливуть.

І дно прозира крізь промоїни й шпари,

і видно камінчики круглі, як ртуть.

Мені відкриттям об’явилась безодня:

в союзі із спокоєм дух воскресав,

поволі тепліло повітря холодне,

і світлістю дня наливався ти й сам.

І тільки печаль, відтінивши святковість,

відкрила в єстві глибочезне вікно,

де видимі стали камінчики мови,

камінчики слів вже забутих давно:

рос-хорс-жор-жур-жар-журавлина;

так наче у руки посвітича взяв —

крізь нетрі пройшов, крізь нічну горловину,

і Кия по той бік нетями впізнав.

Він душі незримі в човні перевозив;

гріхами обтяжений човен важкий

не міг перевезтись на той бік морозів,

і, хвилею гнаний, він плив навпаки:

до требищ, до капищ, до храмів, кумирень,

до всіх Святовидів, Хорсів, Берегинь…

Та раптом його крутонуло на вирі,

і каменем слово шубовснуло: «Згинь!»

І біль обізвався далекий в легенях,

у горло ввійшла лійкувата вода,

і пам’ять моя відступилась від мене,

і лущився голос, неначе слюда.

І щось відкривалось у прірвах блакиті,

у тиші дзвенючій, тугій німоті.

Печатки пелюсток на ликах розмитих,

ніколи не бачених в жоднім житті.

***