“До сивих брів обдмуханий морозом”

До сивих брів обдмуханий морозом,

спинивши сніг, стояв похмурий ліс;

і вітром гострим холодило сльози,

і світ ламався у кристалах сліз…

Так-так, так-так — давно посутеніло,

ліс підступився, шум подаленів,

і виклично на рам’ї обважнілім

вінок лавровий смушком забілів.

Оце тобі за всі твої звитяги,

за затяжний, невпинний марафон:

вінок з цибулі, самогон з баклаги

і ряд берез — облуплених колон…

Оце тобі за всі твої утрати:

зашерхлий світ у горошинах сліз,

і небосхил розпиляний, щербатий,

і просіддю спорошений весь ліс.

Біжи, біжи, надсаджуючи силу,

можливо, навіть голос доженеш,

але поглянь, і хмари зупинились,

не знаючи своїм тулянням меж…

А ти ж бо знаєш, серцем відчуваєш

свою межу, свій неминучий край;

чого ж біжиш, що й долю обганяєш,

ще й сам собі волаєш: — Доганяй!

***