До вічної ночі

Ох, ноче, ноче без луни і крику

без місяця і без зірниць,

я знов твою пустелю дику

полохаю із-під ялиць.

Шумлять гілляки таємничі бору,

аж сніг спадає на пеньки,

і в мене з ними разом руки вгору,

здається, клякнуть вже віки.

І знов, і знов душа моя безсила

питається прокляттям літ:

навіщо ти мене взяла й пустила

самотнього на білий світ,

обнятого турботою й журбою,

затьмивши очі стримом сліз,

немов без птахів голосних зимою

забитий кригою та снігом ліс?

Й тому я, ноче, знов благаю:

зроби мене ялицею в бору

і чи на горах вкоріни, чи скраю,

я в кучугурах радісно замру.

І вже тебе питатися не буду,

і плакати не схочу я,

а знов коли бажатиму до люду,

то ворушитиму гілля,

а з його сніг спадатиме великий

замість колишніх людських сліз,

і гомонітиме, мов людські крики,

сосновий ліс, сосновий ліс.