До зірки

До неба я очі підвів,

зірчину-мачину набачив;

промінчик, як волос, дзвенів,

і звук лоскотався гарячий.

Вечірня печаль ув очах

мінилась, мов небо, рожево.

І простір розлого звучав

над снігом, над полем сталевим.

— Земличенько, земленько, зем…

струмуєш у голосі, слові,

кропились небесним вогнем

розломи твої кольорові…

Викрешує іскру рискаль

з морозу, з холодної брили, —

ховаю, ховаю печаль

у душу, під крила, під крила.

Занурююсь подихом вглиб,

очима в’яжуся до зірки.

Не гасни, не зменшуйсь… коли б

світлиночка та не прогіркла.

Бо тільки надія трима

і руха в життєвому полі…

Немає світлинки — нема

і просвітку в долі…

Гори, моя зірко, гори,

пронозь волосиною світла

всі чорні мої кольори,

пронизуй і час аж до літа.

Не рвися, не рвися, не рвись,

моя золота павутино,

підноситься погляд увись

до тебе, зірчино, кровино…

***