Доцільність

З доцільності світу, яку не збагнув подонині,

вільшина порошить жовтавий пилок,

доцільно біліє суха бадилина,

а поряд пронозить шиласта зелина

знекровлений снігом трухлявий листок.

Димок свердлуватий буравить повітря,

і запах сколихує приспану млость,

бо ти відхилявсь від доцільності світу,

і, час згайнувавши, змарноване літо

торік літаком доганять довелось…

Старі евкаліпти зеленим дозвіллям

втішали; та й море, слухняне, як пес,

то бігло слідком, то від люті кипіло…

Та коло річне, що ввійшло в твоє тіло,

не зможе ніхто розімкнути й поднесь.

Бо час не розщепиш, як дошку, на тріски,

змоталось волосся й життя на клубок.

Цитриновий солод в краю надпонтійськім

гірчив, як і рідний стебластий димок.

Та втечею долю хіба надолужиш?

Чи виправиш щось у чернетці життя?

Чи морю співмірна весняна калюжа? —

І різні глибини, й не ті почуття!

Як дзеркало в хаті, вона соромливо

відбила вільшини, пилок і димок…

І стежку свою не згинаючи криво

вбік іншого простору й долей щасливих —

рішуче зроби непохитний свій крок!

***