Докажи

Ви знов прийшли у сни — без стуку, без причини,

Старий клас, ті ж голоси, холодні, як стіни.

“Вийди. Докажи. Розкажи нам про себе.”

А я стою і думаю: вам це нащо треба?

Щастя любить тишу — не крик і не сцену,

Не ваші питання і не вашу арену.

Якщо я кохаю — це мій тихий світ,

Не для ваших очей і не для ваших слів.

Ви лізете в душу, як ніби це право,

Судити, ламати — для вас це забава.

“Докажи, що ти можеш!” — звучить, як наказ,

Та я не актриса у виставі для вас.

Кому я повинна? За що звітувати?

Чому маю серце своє виставляти?

Докажіть собі спершу, що ви — не пусті,

Що ви люди нормальні, а не судді в пітьмі.

Цього вже нема. Та лишився той слід,

Де минуле ще шепче крізь сон і крізь лід.

Але я вже не та, що мовчала тоді —

Я виходжу з вашого класу назавжди.

І двері за мною — це точка і край.

Без ваших “докажи”, без вашого “знай”.

Моє — це моє. І я більше не там.

Я нічого не винна ні вам, ні словам.