Дощ затяжний

By Володимир Поводир

Written 2023-03-19

Дощ затяжний сучасників портрети, малює на давно уже немитому вікні,

Він квапиться, мазок в мазок вкладає, вони ж стікають по стіні,

Стрімким потоком у калюжі бруду, збігаються без примусу, самі,

Стрімкими ручаями збігшись, пропадають всюди, так і минають їхні дні.

Хлопчинка молодий, у нього голос тихий, іще й такий сором'язливий,

Військовим віддає накази, але, десь глибоко в очах - романтик милий,

А в голові... в душі... нікому і не скаже, ніколи нам того не взнать,

Як йому болісно й серце люто крає, як має побратимів проводжать...

А його дівчинка русява, маленькая й невизначна, проста така постава,

Не усміхається віттоді як свого милого обіймала, і пестила, і цілувала,

Вона звичайна, не якийсь ідеал, та тільки певно вірності дівочої взірець,

Вона і вибір і одночасно... вирок, такими певно людство вінчував творець...

У вояків суворих є своя буденнісь, безжальная, яку вони щодня ламають вщент,

Та не усім цікава їхня перемога, такий, вже вибачте мені, масний момент,

Такая правда, свідомі люди навіть кажуть іноді, що її начебто і ніде діти,

Та схаменутися б, бо на цій правді виростають покоління - повоєнні діти...

Не дай же Боже Україну нам спасти для виродків російськомовних табуна,

Яким усеодно, і не начасі, і байдуже що ллється кров і йде війна,

В яких є цап, що всіх проводить стежками до салгана, як за здоров,

Який відпустить цапа, як дружбана, а решту - за копит і пустить кров.