Досвітні симфонії
І
Аз єсмь робітник…
Моя буденна блуза —
що погляди сині коханки
…вмить помутніли від шторму
…в поглядах синіх коханки
стогнуть пороги
…в поглядах синіх коханки
в муках рожеві дороги.
Стрілець — той знає смак,
коли запахне перший вистріл.
А ти, весна,
ти затрояндила в повітрі млистім?
А то здивовано тополі
зашелестять і…
змовкнуть.
А там, вгорі,
неясно зашумує.
І от белькочуть над головою журавлі…
Ой, журавлі!.
А то з повітрям ніс веде переговори,
і баско б’ється в грунт моя жага,
бо з кобилиці ллється сонце.
Я бачив ніжки під кущем
…бунтарка-кров: експрес на волі
прохав і плазував —
іще! іще!
А обрій розплескав солодкий стогін.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ах, я не зрівняю пахощі своєї блузи —
ані з поглядом синім коханки,
ані з смаком першого пострілу,
ані з мукою в тих журавлях.
Моя блуза пахне —
вугіллям
…до гавані летіла хвиля
— віялом — а там розбилась
і потонула над морем.
Коли це було?
— Ат!
То пахне моя блуза —
вугіллям.
Моя буденна блуза — і погляди сині коханки,
що вмить помутніли від шторму
…В поглядах синіх коханки
стогнуть пороги
…в поглядах синіх коханки
в муках рожеві дороги.
II
Зачорніло на путі,
а на серці синій сон.
Там на плесах за горами,
за горами на узліссі
задрімала осінь.
…А ми —
до брами йшли
з посьолку
…чи християне у катакомби?
…Середньовіччя сниться…
А там —
вже підіймався вгору гомін
і вже гуде, гуде і розсипається залізо
— до неба ліземо в задумі.
В списах… чи, може, над списами?.
Круки заснули… стережуть,
А далі простір, фіолети,
А далі, далі — трап
і во?ди — во?ди розплескались —
блакитного цебра.
III
Сонце! Засмійся у мій кошик!
Полоскочи моє блискуче долото,
як я замріяну далеку далину.
Полоскочи і їх (а з ними й я!),
оті поеми героїчні,
що викликають до чола віки-епохи…
Сонце! Я такий же романтик, як і ти,
і до мойого серця
завжди нового
свіжого, свіжого, наче липовий цвіт
босоніжки-феї! — золото ліризму
під жаги зітхання
з криком!
з криком!
упадуть!
Сонце! Ох, ти, сонце моє!.
А все ж таки і ти захмарилось.
— Думаєш?
…Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибині вод
замислилося сонце.
…Розтаборилась тінь…
…Яка глибінь! Яка глибінь,
коли замислюється сонце!.
IV
Аякс… Аякс…
Син чоловічий у стихії,
в гармонізації природи.
Син чоловічий йде!
За кроком крок —
іде!
І сниться йому море,
І сниться йому шторм.
А він такий похмурий…
Але він все поборе!
Але він все поборе!
Аякс… Аякс…
Під дзвони криці
і мислі-птиці
— понеслися.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
…А із землі — піднявся гул…
Куди цей гук? Куди цей гул
великого із велетенських князя?
Я зачарований стояв —
симфонія досвітня почалася.