Доторк потойбіччя

В морозну ніч світили зорі

і зачудований я снив.

В багатовимірнім просторі

думки снували дуже кволі

стан невагомості п’янив.

В якийсь момент я усвідомив,

що біль від холоду минув.

Спочатку вивертав, судомив,

ламав і навіть знерухомив

та врешті – ніби і не був.

Тепло по тілу розливалось,

а з ним і спокій, німота.

Не хвилювало як це сталось.

Та й зрештою, хвала, що склалось

все так. А інше – річ пуста.

І серед тиші й упокою

один на неосяжний світ

у вічності передпокою

почув я мовою слабкою

своє ім’я… А далі вслід

із купи снігу як примара

з’явився чорний лячний лик.

Чи не привиділась почвара?

Чи це якась тутешня кара?

Погрозою просякнув клик.

І зник. А я все видивлявся.

Розбурхалась остигла кров.

Та раптом силует піднявся

вже поруч. Він у очі вп’явся,

й спитав: чого сюди прийшов?

Обличчя чорне і холодне,

лиш очі світяться в пітьмі.

І все навколо неприродне

і запитання безборонне

повторювалось як у сні.

Підвівся похапцем на ліктях

і усвідомить не бажав,

що кольорове розмаїття

розтало, як і те жахіття

і тільки я в снігу лежав.

І знову вітрюган поглинув

розпачливе моє виття.

Страждав від мук, але не гинув,

коли безпам’ятство це скинув

і піднімався до життя.

Я звівся, я стояв ногами!

Я звідкись сили віднайшов.

І повертаючись до тями,

промерзлими як лід ступнями,

я ви́простався і пішов.