Довбуш

Чомусь рішили: суці, значить – суче.

І склали пісню – душу відвели.

А вже мені від того, Орфенюче ,

побільшало і слави, і хвали.

Хтось вип’є, заспіває і заплаче

над тим, як через Кути на Космач

мене вела не слава, Баюраче…

Але кого

тепер

зупинить плач?

І доспівають… “Вмер він через суку”,

слова креснуть, немов топірці ті,

що піднятий на них я, Орфенюку,

понад комори наші золоті.

…Ще пісня буде.

Ви ще є.

У плесо

небес космацьких

я іще не впав.

Я тільки запитав себе: “Олексо,

а як би ти у ратуші вмирав?..”

Поцілив Штефан. Довбуш падав.

Не вдарив грім і бурелім.

Не срібний волос нині зрадив.

І яре зерно ні при чім.

Він завше Довбуш.

Хай перерва

на двісті літ – для нас пусте.

Навпроти смерті буде церква –

нащадок спалить, підмете.

А хлоп є хлоп –

він правду каже.

Осудить сатанинську хіть.

Йому орати поле наше

і сина божого любить.

“Бо що розбійник проти війська?

За нього кожен пас поров.

Йому ж би тільки масть курвинська –

Космач тут, хлопе, – будь здоров!”

Всяк чує, і Дзвінчук почує,

й корчма, на вигадки тяжка:

Космач віднині – не для збуя,

а для Штефана Дзвінчука.

Він має все.

Він Дзвінку має.

Він, навіть смирний – до пори,

космацькі лестощі приймає

й презирство польське і дари.

Найближчі побратими Олекси Довбуша.

Зимарка в снігах.

Тут опришки сумні зимували?

Постаріли тут, у снігах…

Й розуміли – коли.

Над лісом стояли сніги.

А вовки завивали

ще вище.

І зорі в морози, немов постоли,

скрипіли. Взувайся, легіню!

Й на лови, неборе!

Викрешуй вогню.

Перевір своє око і кріс.

Один на всі гори.

Пішли на мадяри цімбори.

А ти зимувати

в пору полонинську заліз.

А сніг тебе видасть.

А зорі плаєчок покажуть.

А ватра підскочить,

заб’ється у сивих очах.

Це сниться, легіню.

Виводь свою душу на пашу.

Ридає у корчмах Космач

при свічках і ножах.