Дожити до майбутнього

Дитинство і юність лежать у руїнах,

Вони чагарем забуття поросли.

Стоять сьогодення потріскані стіни –

І тріщини ширяться ними невпинно,

На серці лишаючи слід.

Буває, насниться той за́мок піщаний,

Що мислив його непохитно твердим –

І лине душа моя, ніби прочанин,

До Божого храму, де все їй прощали,

У за́мку загубленім тім.

Прокинусь – холодне липке простирадло,

Просякнуте по́том, ого́рне, як смерть...

Коли ж мені, Господи, сили забракло,

Що стало навколо усе безпорадним

І доля пішла шкереберть?

Впадуть сьогодення потріскані стіни...

А що там за ними? Хто знає? Скажіть!

Теперішнє час поглинає невпинно,

Минуле не вимолить і на колінах.

Майбутнє? Якби ж то дожить...