Друзям дитинства

Ми були, напевно, богами,

Як згори дивились на місто –

А воно стелилося дрібно,

На шістнадцять поверхів нижче.

Ми були овіяні снами –

Літні діти з літнього тіста,

Знаючи лиш добре і рідне,

Те, що не змете і не знищить…

Ми тоді сміятися вміли

Набагато краще, ніж зараз,

На своїм Олімпі стояли

Й бачили довколишні луки…

Ми тоді ще вірили в сили,

Ми тоді самі були – чари,

Вулиці були наші зали,

Символ влади – здертії руки.

Я і досі все пам’ятаю:

Холод жовтня й фарба в повітрі,

Віддалік шипіла «Монтана»

Й виливала срібло на стіну.

Ми були малесенька зграя,

Головні актори у титрах,

Ми були, напевно, братами

З однієї білої глини.

Ми були малим пантеоном,

Нас лиш троє, й вітер – четвертий,

Небо жовтня тихо темніло –

Місто зацвіло ліхтарями.

Кожен з нас був цар без корони,

Що не зможе зроду померти,

Мали мрії – значить, і крила,

Мали небо – значить, і храми.

А коли шипіння скінчилось,

Рюкзаки знов стали важкими,

Ми завмерли геть коло краю –

Вулиці спліталися в жили…

Через люк в під’їзди спустились

Й на дорогах нашого Риму

Ми були богами, я знаю,

В світі, де богів не лишилось.