Дубовий листок

Пригадалось мені: горілиць між трави

Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті.

Раптом західний промінь торкнувсь

голови

Загойдалося сонце в дубовому листі.

Промінь висвітив озеро, де сазани,

Мов двосічні мечі, лискотять під вербою;

Де повалені в воду старі ясени

Переховують сивих бобрів під собою.

А просвічений наскрізь листок затремтів, —

Мов боявся за власну оголену душу…

Я неначе заглянув до інших світів, —

Я тепер їхню сутність осмислити мушу.

Справді: наче нічого й не сталось, але

Щось незвичне у серці моїм відбулося.

Світ відверто ділився на добре і зле,

Щоб зловити мене й посріблити волосся.

Ніби я — це потрійна істота, яка

Одночасно живе

В небі й жилах дубових.

Ну а той, хто вдивлявся в будову листка —

Генетична причуда з каналів спадкових.

Суміш світла і темряви. Піна світань,

Що дістала у спадщину мозок і руки.

І тепер нагромаджує безліч питань

Для науки. Чи то для солодкої муки.

Це ударила мить, що міняє світи, —

Та не ззовні, а в надрах духовних, в людині.

Не згубити б її — в той куток донести,

Про який я нічого не відаю нині.

Озовись, де ти є — мій останній куток?

Там паркет чи притрушена зіллям долівка?..

Б’ється, б’ється об серце дубовий листок —

Моя щедра, і, може, остання домівка.

28.11.1979