Дубовий листок на снігу

Залатано пам’ять, мов драну сорочку,

сніги зарівняли всі дати-рубці,

і, ніби люстерко, торішній листочок

ти міцно затис у своїм кулаці.

А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь,

осколок води та небесна блакить,

і скрапують з шиї вишневі коралі,

а поруч рука чоловіча тремтить.

А крику ж немає — його вже не чути,

бо вийшов за межі люстерка-листка,

якого не стиснуть тобі, ні зігнути,

бо він, мов жарило, пече, обпіка.

Крізь отвір в долоні б’є променем світло,

і видно летючого в небі хреста,

і холод струмує густий, тогосвітній,

немов у глибінь перейшла висота.

Той промінь холодний тебе протинає,

аж цяточку видно на блузці густу,

на грудях немов молоко проступає, —

я чую, я чую його гіркоту.

Та губи шукають медвяного лона,

язик пам’ятає, що то молочай,

та й з часом стає все медове солоним,

а промінь мовчальний став лезом меча…

Подай хоч півслова, півкрику, півзвуку…

Якщо не обличчям, словами відбийсь;

і видно мені лиш караючу руку,

з якої намиста викрапує низь.

Сніги сповивальні закутали тіло,

крізь щілину пов’язі видно листок:

обтяжливо тихо, виснажливо біло…

язик обпіка молочаю ковток…

***