Дует

Поволі повертаємось у землю, як в колиску,

вузли зелені зілля в’яжуть нас — два спутані акорди.

Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,

музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.

На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі

зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.

Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,

заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.

Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні

і наші вірні зорі — наші долі ждуть в заморях,

поки не здійсняться з землі наказу. В се несутнє

відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.

Болить натхнення крові. Брови, мов дві стріли, колють,

і мур мелодії над нами, мов луна велика,

немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.

Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.

18 травня 1936