Думка

(На смерть Трохима Зіньківського)

О, бідний, бідний краю мій!

Як мало маєш ти надій;

Але й вони одна по одній — все зникають.

Твої найкращії сини

Або живуть для чужини,

Або як вірні, то не живши помирають.

Нема добра з дітей твоїх:

Дарма благі заміри їх,

Бо наче фатум злий нависнув над тобою.

І тих, хто вірним був би ввік,

Він наче загодя прирік

На скору смерть без боротьби, без бою,

Щоб не лишився ні один,

Хто б захотів твоїх руїн,

Хто б захотів тебе з занепаду підняти;

Хто б щиру працю положив,

Не боячися ворогів

І не ждучи за подвіг благородний плати!..

Ох! Не багацько тих у нас,

В кого святий огонь не згас

І в серці жевріє незрадливе кохання!

Чи вже ж і той огонь горить,

Щоб тільки блиснути на мить

І освітить собі хвилину погасання?!

І смерть бере в нас силоміць

Їх щирість думки й серця міць;

І, замість подвигів, — їх доля — домовина!..

А ми, вже поховавши їх

Та придивившись до живих,

Дізнаємо, кого втеряла Україна!!!

2 липня 1891